У ЧТУ є більше 10-ти працівників, які воювали на Сході України.

Сьогодні, 23 травня, відзначають День Героїв України.

У ЧТУ є більше 10-ти працівників, які воювали на Сході України. Серед них – кондукторка тролейбуса Тетяна Джаловська та водії тролейбусів Андрій Погорецький і Микола Понич.

Тетяна Джаловська, рік була на передовій, у Красногорівці, зв’язківець.

– Я за характером бойова, – розповідає Тетяна. – Але я розуміла, що мало жінок можуть піти воювати, тому пішла я. Насамперед, йшла захищати своїх рідних. А також я побачила, як деякі чоловіки втікають від мобілізації… Це був 2016 рік, пішла у військкомат, підписала контракт і сказала: «Хочу служити».  Моя рідна Кельменеччина була шокована! Спочатку пройшли навчання на полігоні, а звідти потрапили у Красногорівку. Я служила у 8-му добровольчому батальйоні, наша 10-а чернівецька бригада. Я була зв’язківцем, приймала і надсилала телефонограми. Тоді там був жах, гранати просто літали! Було дуже страшно. Це не можливо передати словами, що ти відчуваєш, коли бачиш, як стріляють у людину.  А коли наші вороги прорвали лінію оборони, я сказала: «Так не буде!». Одягнулася відповідно і пішла оборонятися. І таке було у моєму житті…

Андрій Погорецький (в червоній футболці), півроку провів на передовій, село Троїцьке,  у ЧТУ працює з 1995 р.

– У 2014 році я був мобілізований, –  розповідає Андрій. – Звісно, навіть не думав втікати  від мобілізації. Проходив службу тут, у Чернівцях, у військовому комісаріаті на посаді радіотелеграфіста. Потім підписав контракт. І минулого року прийшло розпорядження відрядити мене у 24-ту бригаду, котра виїжджала на передову. Це мотопіхотний батальйон, 24-та окрема механізована бригада, яка базується у Яворові.  Потрапили між Бахмутом і Попасною, село Троїцьке. Спочатку тут були серйозні обстріли, потім  було ніби перемир’я, але всеодно з того боку пострілювали… Зараз мої хлопці, з якими ми разом воювали, знову виїжджають на передову. І я завжди готовий. Бо маємо відстояти Україну, свою ідентичність. І назавжди відірватися від Росії.

Микола Понич, служив у Національній гвардії України, півроку був у Слов’янську.

– Я працюю в ЧТУ, вже коли повернувся зі Сходу, – розповідає Микола. –  Був мобілізований у 2015 році. Сприйняв повістку нормально. Зібрався і поїхав: спочатку на збори у Київську область, потім були навчання у Золочеві. І вже звідти ми потрапили у Слов’янськ, місто тоді вже було звільнене. Був водієм, розвозив продукти і все необхідне для всього службового складу. Їздив в основному на першу і другу лінії.  Спочатку було страшно. Дуже страшно… Бо спочатку ніхто не пояснював, як треба їздити тими дорогами. А техніка пересувається переважно вночі і без світла. Їздив по бліндажах, раз на тиждень тягнув прикріплену баню, щоб хлопці могли помитися. Хочу сказати, що більшість тамтешніх людей до нас добре ставилися. Якщо буде треба, готовий йти воювати  знову. Як то кажуть, якщо вже був перший раз, то другий не страшно.